Мабуть, я можу сміливо зарахувати себе до інформаційно-залежних людей. Ця залежність в моєму житті деколи приймала найдивовижніші форми, не завжди зрозумілі оточуючим. Так вже вийшло, що ще з ранніх років я часто займалася самокопанням і вбирала інформацію як губка.

Я встигала читати всі цікаві для мене книги і журнали, ходила в кіно на всі помітні стрічки, величезними пачками починала нові серіали і намагалася розвиватися у всіх сферах, що хоча-б мигцем мене зацікавили.

У кінцевому підсумку це призвело до одного з найбільших розчарувань у моєму житті. В один прекрасний момент я перевантажила себе і перестала встигати робити все те, що хотіла. У мене просто закінчився час у добі, а кількість інформації, що надходить та хотілося освоїти, навпаки, продовжувала зростати.

Більшості з нас батьки з дитинства твердять, що все на світі можливо - варто тільки захотіти. Тому зіткнення з власною межею завжди стає для людини великим потрясінням.

Змирившись, що не зможу поглинути всю бажану інформацію, через деякий час, я вже без жалю відмовлялася від деяких захоплень цілком і не ставала від цього менш щасливою.

Проте останнім часом почуття нависаючої "інформаційної махіни" знову почало повертатися - щоб знати, що діється в усіх найцікавіших сферах, вже потрібно проводити за споживанням інформації десяток годин на день.

І чим далі, тим більше потрібно буде докладати зусиль, щоб залишатися хоча б на базовому рівні і не відчувати себе безсилою. Не виключено, що інформація в найближчі роки стане найціннішим ресурсом у світі, а обізнаність - найціннішою якістю.

Можливо, що через наявність межі кількості даних, які може споживати людина, між людьми почнеться розподіл за цією ознакою. Наприклад, розробивши яку-небудь методику раннього виявлення, люди будуть створювати з дітей фізиків чи істориків з самого раннього дитинства.

Оніцева Аліна,

спеціально для проекту "Інформаційне суспільство"